Дивний, новий світ

– У самій гущавині нашого лісу жила була відьма лісова, дівчина небаченої краси, у зеленій сукні, що поросла квіточками, на її голові лежав квітковий віночок. Селище було поруч, але вона жодного разу не виходила з лісу. Жила на його сторожі. А всіх, хто ступав до її земель, – вбивала. Але не була вона самотньою. Поруч із Брунгільдою кружляв великий чорний ворон. Красень. Її син Акке був добрий, швидкий і красивий. Він приносив їй радість, вдень він був хлопчиком, але щойно останній промінь сонця ховався з небосхилу, як хлопчик знову ставав вільною пташкою, що підкорювала небеса. Але не лише цим він був прекрасний, силу відьомську він здобув, і тварин полюбив, знайшовши з ними мову спільну. І стародавній ліс ставав світлішим, дерева розступалися перед ним. Але як і жайворонку лісовому, воронячому малому потрібні були друзі.

Коли він підріс, на порозі десятиліття, мама дозволила йому до селища йти, що неподалік знаходилося. Однак пам'ятати він мусить одне лише правило – переступити межу лісову до останнього денного промінчика. Акке влився в компанію, пізнавав світ людський, заполонив дитячі уми оповідями про небо і абсолютну свободу. Натомість діти розповідали історії про лісову відьму, про ягідні поля та неймовірні історії про могутніх водіїв, що одного дня наздоженуть мару лісову. Хлопчик усе слухав і слухав, придушував емоції негативу, насолоджуючись життям звичайної дитини, а не вороненяти. Щойно сонце наближалося до заходу, Акке йшов до лісу, а діти до батьків, де їх знову лякали страшилками про лісову відьму, що захопить твою душу і затягне в саму, саму чорну й глибоку гущавину лісу. Ці історії в селищі передавалися поколіннями. Щодня вороненя поверталося до матері, розповідаючи їй усі свої враження. А Брунгільда слухала із задоволенням ці розповіді, однак і застерігала єдиного сина, кажучи йому, що люди часом бувають непередбачуваними. Останній промінь сонця сховався за небосхилом, нічна володарка одразу ж огорне ліс таємним прекрасним зоряним світлом. Селище засинало солодким сном, а ліс оживав, розквітаючи. Вороненя могло вільно ширяти над безкрайніми просторами, над озерами, річками, граючись із відблисками місячних відображень у воді. Пролітало так близько до води, що здавалося, розтинало її. Стрімкі віражі дарували йому енергію повертатися до світанку в саму гущавину лісову, і новим ранком тримати шлях-дорогу до друзів, пізнавати дивний, новий світ. Хлопчики та дівчатка з радістю слухали історії Акке, які для них були сном, а вороненя раділо звичайним дитячим забавам: хованкам, доганялкам, іграм із тваринами, що самі йшли до нього. Зачарував Акке всіх дітей, будучи абсолютно світлою дитиною, та так, що він аж забув про матір лісову, про ліс стародавній. Лише тінь відьми спостерігала з узлісся, усміхалася, бачачи, що її вороненя насолоджується життям під сонцем. Дівчатка закохалися в Акке, без ворожнечі, заздрості, їм неймовірно подобалися темні очі хлопчика, химерне вбрання та чарівна усмішка. Коли вороненя усміхалося, здавалося, сонце й місяць злилися воєдино, даруючи йому усмішку. Дівчатка навіть обдарували хлопчика подарунком – дерев'яний браслет із рунами, що переливалися світлом ясним під місяцем. День змінював ніч, ніч ставала днем. Акке дбайливо носив браслет, перед тим, як зустріти місяць на небесах, хлопчик знімав подарунок, залишаючи його матері. І знову підкорював небосхил, кожен помах крила ніс його все вище й вище, до зірок, він хотів дотягнутися до них, дізнатися їхні таємниці. Дізнатися, чому лише він може відчути вільний політ. Щоранку назад забирав браслет та вирушав на всілякі пригоди. Але одного прекрасного осіннього дня дітям так сподобалося гуляти, що вони не хотіли відпускати Акке, який так рвався додому, намагалися дівчатка зупинити його, хапали за руки, однак відпускали, варто було йому усміхнутися і з усією душею попросити. Усі розуміли, новим днем він прийде, і історія повториться. Дійшовши до узлісся, Акке глянув на руку, браслет зник. Схаменувшись, що втратив дорогу для себе річ, хлопчик тієї ж миті кинувся назад, сльози текли, руки тремтіли, але надія знайти втрату горіла в його очах. Сонце котилося до заходу, але він біг, незважаючи на небезпеку ночі. Друзі допомогли знайти втрату, що лежала на галявині за будинком. Акке з усіх сил побіг до лісу, але його знову схопили за руку, застерігаючи від того зла, що таїться в надрах стародавнього лісового світу, в глибинах гущавини лісової. Попереджали його про нечисть, про духів-лісовиків. Останній промінь сонця сховався за небосхилом, більше не танцювали відблиски світила в річках, не сяяла золотиста пшениця, замовкли звірі…